Системний програміст, який не знає, що таке "процесор" і інше про чудову книжку Ліни Костенко.

Не дарма СРСР любив і вирощував письменників. Бо в "думах народних" лишається не те, що було, а те, як про це написали. Про Януковича не пишуть, а от про роман про героя, що "йде болотом, красивий і мужній", що "бореться, виходить до людей, незважаючи на хворобу і спотворене обличчя" і героїню леді Ю. – "ундину", "легкого ельфа зі стальним хребтом", уже написано.

Безумовно, "Записку українського самашедшого" – надзвичайно якісна і дуже міцна книга. Іншою вони й бути не могла, і хоч зараз я її буду трохи критикувати, бо в мене натура така, але мушу визнати, що вона якісніша за всіх монстрів, виданих останнім часом.

Що ж до критики, то по порядку.

Я сам програміст, і мені зараз 34 роки, тобто, професія і вік – майже як у героя роману, тому бачив у романі дуже багато невідповідностей. Не буду їх наводити геть усі, але назву деякі.

Герой не користується програмістською лексикою. Не сленгом, а лексикою – звичними словами. На леп-топ він каже – "портативний комп’ютер", на вінчестер – "диск", таких слів як "драйвер", "софт", "модем" він взагалі не знає, на монітор каже "дисплей".

Герой називає себе "системний програміст", при тому час від часу виявляється, що він, взагалі-то, "майстер по ремонту комп'ютерів". І при цьому розповідає, як на фестивалі в Запоріжжі завданням було "хто потрощить (...) свій процесор або дисплей". Тобто, він уявлення не має, що таке "процесор". Не дама його вигнали з роботи, напевне.

І ще я не можу уявити собі програміста, який би отак абсолютно не думав про свою роботу, в якого б у голові ніколи не крутились думки про черговий складний глюк.

Ще. З 2000 року відбувалось дуже багато цікавого в сфері IT: декілька цікавих вірусів, поширення блогів, мінялись форуми, патріоти спілкувались на форумах "Майдану" (герой про нього не чув), почалось Web-програмування, помінялась структура Інтернет-сторінок: з html вони стали програмованими, і про це думав не тільки всякий програміст, але й навіть просунутий юзер. Але герой, пишучи про крокодила в каналізації, впритул не бачить навіть нової версії Winodows, не кажучи про все інше.

Це при тому, що в романі дуже багато інформації, повідомлень, новин з 2000 по 2004. Більшість – флуд, тобто, вона не є корисною чи потрібною, чи цікавою. Герой ніби-то вживає інформацію замість горілки, в нього інформаційна залежність, але він, як стара жінка, вибирає з інформаційного потоку тільки новини про похорони, смерті, вибухи, теракти, війни. Є в старих жінок такий психологічний не те щоб дефект, а специфіка: вони люблять побалакати і почитати про смерть – де люди мруть, де кого вбили, хто де загинув, про війну в контексті жертв позітхати. Це я спостерігав і у власних старих родичок, і просто чув у транспорті, якщо там їхали знайомі між собою старші жінки. Поки в нього там жива теща, то це хоч якось пояснено, коли ж теща вмирає, то читач вже втягнувся.

Фраза, яка постійно повторюється в романі – "не можна читати нашу історію без брому" (8 разів).

Помилки у фактах, тобто, у флуд-фактах теж є, всі наводити не стану, щоб ви не вважали мене занудою. Але деякі події відбувалися на місяць раніш чи пізніше від часу в романі, деякі події переплутані: наприклад, спочатку Європу топило в 2002-му, а тоді вже папа Римський їхав до Польщі, а в романі – навпаки.

Що до просто неуважностей то їх небагато.

Наприклад, герой спочатку каже, що в нього стопроцентний зір, потім при нагоді "поправляє окуляри", або дитина 5-ти років, яка ще не вміє читати, "встановлює собі аську, перекидається з кимось месиджами".

Правда, незважаючи на те все, проминувши перші яких сторінок 60, вже читаєш майже не здригаючись. І батько-шістьдесятник, і сусідка Гламур, і товариш Лев, і кохана дружина, з якою познайомились на студентському голодуванні – все красиво. Можливо, хіба що занадто ідеальна дружина, очі-очі пасмо волосся і більш нічого про неї ні про ноги ні про те товста чи тонка, ні про те довге чи коротке в неї волосся. І занадто велика залежність від дружини: вона його лає, йде у феміністки – герой вішається, вона його знову любить і ніжна з ним – герой розцвітає і йому всі біди "тринь-трава". Але решта цілком в нормально. Навіть ниття героя щодо падіння моралі і голих дівочих пупів, щодо тих дурних феміністок не сприймається, як щось дратуюче. Два ляпаси Оксані Забужко – на початку і в серединці книжки – не злі.

Емоційний фон книжки дуже сильний, книжка логічна в собі, як поема, все в ній правильно, тільки аби ще той чоловік, головний герой книги був чесним бібліотекарем, а не "системним програмістом"! Хоча, якщо ця галузь змінюватиметься так само швидко, то можна припустити, що за якихось десять років на технічні ляпи вже не звертатиметься увага. Всі майбутні читачі вже вважатимуть: "так-так, на зорі Інтренету траплялись, здається, такі тупаки".